ВЕСТА

Театр палав. Чорний дим валив з вибитих вікон другого поверху. Прем’єру вистави скасували за півгодини до початку. Стовпившись біля будівлі глядачі спостерігали за тим, що відбувається. Пожежні закінчували роботи. Біля входу чергувало шість поліцейських машин. Раптом у вікні другого поверху заявився сивий чоловік, в розірваній сорочці. На перемазаному сажею обличчі був жах.

— Це ж головний режисер театру Золтан Заурович! — Цю виставу не слід було ставити. — Магічна раса збунтувалася, — змовницьки промовив чоловік років 35-ти з екзотичним татуюванням на зап’ясті. Він багатозначно глянув на екран свого айфона, сховав квитки в кишеню темно-синіх джинсів і попрямував в сторону метро.dsc_3385

— Вейла помстилася за свою таємницю! — кричав Золтан. У нього з рота йшла піна. Підхопившись, двоє пожежників відтягнули божевільного від вікна.

— Не можна було так … не можна … Дмитро був святим, а вона — відьма! — Продовжував хрипіти режисер, але його вже ніхто не слухав.

***

… Веста дивилася на сріблясте поле і посміхалася танцюючим сніжинкам. Вона була одягнена в довгі прозорі одежі. Подув крижаний січневий вітер та оголив стрункі дівчачі ноги з копитами. Веста здригнулася, змахнула величезними крилами і злетіла на верхівку сосни. Відкинувши витонченим рухом руки довге розпущене волосся, дівчина зручно влаштувалася на гілці.

Вдалині на горищі виднілася Георгіївська церква, побудована седнівськими умільцями без єдиного цвяха. Храм був оточений з трьох сторін крутими схилами. На дзвіниці сивобородий монах сумлінно повідомляв селян про вечірню службу. Наближалося Різдво і, здавалося, що Зима очікує Диво.

Несподівано серед морозної тиші пролунав постріл. Веста стривожено подивилася у бік лісу. Карета, яка була запряжена четвіркою коней, мчала до панської садиби. Екіпаж переслідували чотири вершники. Кучер був поранений, але навіть стікаючи кров’ю, з останніх сил намагався керувати кіньми. Вершники продовжували стріляти.

«Це ж Дмитро!», — Скрикнула Веста. Вона вмить злетіла вгору. Обличчя розгніваної вейли витягнулося і перетворилося в гостроклюву пташину голову. Крила несамовито розсікали повітря. Веста вихором мчала за переслідувачами карети, палячи вершників вогняними кулями, що вилітали з її кігтів …

Нарешті перелякані коні стали як вкопані, очікуючи подальших розпоряджень духу лісу. Веста опустилася на землю і поспішила до Дмитра, який  лежав непритомний на червоному снігу.

Це був високий худорлявий світловолосий парубок. Довга борода робила його обличчя витонченим і надавала йому святості. Одягнений Дмитро був дуже просто. Хоча на дворі вирувала справжня зима, з верхнього одягу на ньому був лише парусиновий піджак з великими дерев’яними гудзиками. З рани на голові хлистала кров. Веста обійняла Дмитра і, дбайливо укривши крилами, почала читати заклинання. Срібна заметіль кружляла над ними.

Довгі вії здригнулися і Дмитро відкрив блакитні очі. Він посміхнувся Весті дитячою посмішкою.

— Лісова фея зі сну! — Сказав він і знову закрив повіки. Його рівний, протяжний голос пестив слух низькими нотами, проникаючи Весті в саму душу.

***

— Слава Богу, пане, Ви отямилися, — пробурмотів Василь, протираючи лоба Дмитру вологим лляним рушником.

— Що зі мною? — запитав Лизогуб.

— Вас знайшли біля дверей учора ввечері ледь дихаючого … Кажуть, нечистий у нас людей зі світу зживає. По всьому полю руки, ноги відірвані подорожніх розкидані, ніби палив їх хто вогнем … До матері Вашої, розповідала мені годувальниця Клавдія, в ніч народження Вашого приходили судениці. Передбачила одна з сестер, що помрете ви молодим зовсім. Думали, що пророцтво збулося. Обійшлося, рідненький наш, Дмитре Андрійовичу, — Василь утер сльозу краєм сорочки.

— Обід Ваш, пане, як завжди — два яйця і чай. Як же це з річним доходом  в чотири тисячі рублів обмежуватися 150-ми рублями! А одяг Ваш, Дмитре Андрійовичу, гірше, ніж у прикажчика. І заняття з фортепіано кинули, авжеж любите музику.

— Зайва витрата, це, Василю. Ні до чого мені панські задоволення. Пошта є? — Запитав Дмитро.

Він насилу згадував події вчорашнього дня. Погоню, постріли, а потім срібну заметіль над своєю головою. Чомусь в цій хуртовині йому бачилось обличчя дівчини з густим чорним волоссям. А за ним — крила, усипані блискучим снігом. «Напевно, янгол врятував мене», — подумав Лизогуб і перехрестився.

Вже багато років він усі свої снаги і гроші присвячував однієї єдиній  лише меті — скинути царя і встановити рівноправ’я для всіх людей. Невже і справді праця його, Дмитра Лизогуба, бажана Господу, адже послав він свого янгола йому на порятунок?

Для своєї боротьби Дмитро не шкодував нічого — мільйонний статок, величезний маєток, землі і ліси, — все було віддано на потреби революції. Ні для сім’ї, ні для жінок і дітей не було місця в його серці.

4275_900

Дмитро згадав своє дитинство.

Липневий ранок. Він вибігає з дому до саду і сміється. У його руках підручник з граматики. За Дімою слідом з’являються брати і сестра, а за дітьми мчить червоний від люті гувернер-француз. Гувернеру вдається зловити дівчинку, і він  схопивши малечу, б’є з розмаху по обличчю. Діма підбігає до француза і кричить щосили:

— Жінок не можна бити!

Гувернер зупиняється, витріщившись на хлопчика, відважує ляпас і йому, але, на превеликий свій подив, отримує таку ж відповідь.

Дмитро посміхнувся, згадавши, який переполох викликав цей випадок в їхньому будинку. Тоді про непокірного хлопчика дізналася, напевно, вся округа. Всі сусіди обговорювали тоді, як матінка з ганьбою вигнала недолугого француза-гувернера, дізнавшись, що той підняв руку на дітей.

Дмитро не знав, що з лісу за цією сценою в їхньому дворі спостерігала пара чорних дівочих очей. У той день маленька Веста ховалася від людей в яру, вона забрала з собою неясне хвилювання і смуту на довгі роки.

***

Весті подобалось спостерігати за жителями Седнева. Сьогодні в Георгіївській церкві вінчалися, і дівчина зважилася увійти до храму, прибравшись в  довгу чорну накидку. Вона причаїлася біля ікони Богородиці, спостерігаючи за обрядом.

Молоді з трепетом трималися за руки. Дівчина була одягнена у білу сорочку з вишитими червоними і синіми квітами на рукавах, яку довершувала плахта кольору весняної трави. Її шию обвивали три нитки коралових бус, а на голові красувався віночок з квітів. Священик вручив парі запалені вінчальні свічки. Диякон виніс на підносі обручки.

Веста подивилася на ікону, біля якої стояла. З очей Діви Марії котилися сльози. Священик поклав вінець на голову нареченого.

***

Веста більше не знаходила собі місця в рідному лісі.
Дівчина обійняла високу струнку березу, яка самотньо стояла на галявині.

— «Хочу бути звичайною жінкою. Любити його, народити дитя», — прошепотіла Веста.

— Але ти втратиш свою силу і крила на тридцять три роки, — відповідала вейлі береза.

— Я згодна, — тихо сказала Веста.

— У ніч на Івана Купала, — прошелестіли березові листочки.

***

Дівчата, оплутані з ніг до голови гірляндами з квітів, водили хоровод.

Ступні Весту не слухались. Рани на лопатках, де раніше були крила, кровоточили, а щоки були червоними від купальського вогнища.

— Ти хто така? А ну, стрибай, кажуть тобі! — Підштовхували Весту дівчата.

Веста не могла зрушити з місця.

— Ти не пройшла очищення купальським вогнем, біснувата! — Крикнула висока дівчина з круглими блакитними очима.

Міцні селянки боляче шмагали Весту кропивою і гілками.
— Досить дівчата, порозумнішала вона мабуть вже. Пора до річки, гадати, — сказала

плечиста дівчина, поправляючи вінок із польових трав.

Прокинулась Веста на світанку в паростях лісової малини, де скрутившись клубочком, ховалася від вчорашніх переслідувачок. Ноги і спина боліли, на вустах запеклася кров.

Уздовж гори над Седневом в густому листі саду біліли стіни будинку Лизогубів. Одноповерхова будівля і мальовничі краєвиди садиби — все це було для Вести таким рідним і знайомим.

Вона ще не знала, що кількома днями раніше Дмитро Лизогуб відбув з маєтку в Одесу, звідки вже ніколи не повернеться. Восени його заарештують за участь в підготовці замаху на царя. Близько року Лизогуб просидить у в’язниці, чекаючи вирок.

***

Ранок 10-го серпня був ясним. Позаду карре з військ, що оточували ешафот, зібралося чимало люду. У перших рядах стояли екіпажі одеських багатіїв, дами з біноклями сиділи на козлах. Тільки-но час від часу іноді якась добра душа журилася з приводу майбутньої страти. Всім іншим, схоже, було все одно.

На дорозі заявився віз із засудженими арештантами — Дмитром Лизогубом і двома його соратниками. Дмитро глянув на шибениці, потім у натовп, посміхнувся і щось сказав товаришеві. Але гриміли барабани, ніхто з натовпу не зміг розчути його слів.

4917_900

***

Убита горем Веста сиділа біля стрункої берізки, яка мирно стояла серед високих сосон.

— Дух лісу, як же це? — Що мені тепер робити? — У моєму житті настала темрява. Мені не бути тепер з Дмитром ні в цьому, ні в тому світі, — запитувала Веста.

— Зараз твій вибір зроблено. За тридцять три роки ти повинна осушити з повна чашу людських печалей та радощів, — відповіла берізка.

***

… Золтан Заурович поїхавши до Седнева на один день, затримався в селищі на два тижні. Екскурсія по історичних місцях Чернігівщини перетворилася для нього в масштабну творчу пригоду. Він давно шукав таку історію. В ті дні репертуар театру як ніколи потребував свіжої п’єсі. Співробітники музею садиби Лизогубів розповіли київському гостеві про загадкового Лизогуба, лісову вейлу і він надихнувшись, писав…

А в ніч на Івана Купала режисер на власні очі побачив привидів. Високий білявий чоловік і темноволоса жінка з прозорими крилами стояли, тримаючись за руки, в білоколонній альтанці на схилі гори, з якої відкривався надзвичайний краєвид. Раптом жінка обернулася і пильно глянула чорними, як смола, очима на Золтана, а після пригрозила режисерові вказівним пальцем, але тоді він не звернув уваги на цей жест …

І ось тепер, лежачи на ношах в машині швидкої допомоги, бідний Золтан все згадав і з’єднав у єдину картину.

Він тихо застогнав від образи. Ніколи і ніхто тепер не побачить його п’єси.

Але, з іншого боку, як все ж таки пощастило йому, звичайному режисерові! Адже він єдиний, знав, що вони разом.

 

Оповідання опубліковано в альманасі випускників ЦЛО «Вулиця Літературна будинок №4 Львів — Київ — Харків» (2016).